Вінницька обласна рада

Щедра земля і сприятливий клімат зумовили заселення людьми території нинішнього міста з прадавніх часів. Започаткування літопису Вінниці з 1363 року пов’язане з намаганням Великого Литовського князівства утвердити своє володарювання на Поділлі після розгрому татаро-монголів.

Історія міста невід’ємна від історії українського народу, який упродовж усього життя боровся за право бути володарем своєї землі. Нелегко жилося нашим предкам під час міжусобних війн у Литовському князівстві, 30 спустошливих нападів татар зазнала Вінниця з 1400 до 1569 року. Але й за цих важких умов місто розвивалось як економічний і культурний осередок. Найдавніша згадка про вінничанина, студента Краківського університету відома з 1469 року, а про першого ремісника – з 1508 року. У 1545 році у Вінниці налічувалось 273 будинки, через сім років - 429. Зі спорудженням у 1558 році нової фортеці на острові Кемпа виникло «Нове місто» на правому березі Південного Бугу і продовжувало розвиватись «Старе місто» на лівому.

За Люблінською унією Вінниця входила до складу Польщі і з 1598 року була центром Брацлавського воєводства. Про її відчутну роль у господарському житті краю засвідчують надані у 1580, 1593 і у 1634 роках привілеї безмитної торгівлі на всій території польсько-литовської держави і утвердження Магдебурзького права у 1640 році.

Важливі процеси у ті роки протікали у духовному житті її мешканців. Католики у 1617 та 1624 р.р. завершили будівництво двох монастирів, у 1642 р. відкрили єзуїтський колегіум. Серед православних віруючих наростала популярність вінницького братства Кузьми й Дем’яна, яке з останньої чверті XVI століття утримувало українську братську школу. Завдяки зусиллям відомого діяча культури Петра Могили та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького у 1632 році відкрито православний колегіум.

Визначальною подією цього століття в історії міста був розгром польського війська у березні 1651 року козацькими полками під проводом славетного Івана Богуна. У 1643 та 1653 р.р. Вінницю відвідував Богдан Хмельницький.

Після приєднання Правобережної України до Росії і утворення Подільської губернії у 1797 р. місто стає центром Вінницького повіту, а на початку 1798 року у ньому запроваджено «Городовое положение», а по всій території Росії воно впроваджувалось лише після 1801 року. З цих часів помітне поступове зростання міста, і в 1860 році у ньому вже налічувалось 10 тис. жителів, 5 шкіл, лікарня, 190 крамниць. Працював театр.

Важливим стимулом подальшого розвитку міста стало будівництво Києво- Балтської залізниці та відкриття залізничного сполучення Козятин – Здолбунів, завдяки чому відкрились можливості безпосередніх зв’язків з Києвом, Одесою, Москвою, Петербургом, а також Польщею. За останні 40 років XIX століття Вінниця зросла майже у три з половиною рази. Їй належало перше місце в Подільській губернії за розміром товарообігу.

Відчутно змінювалось місто на початку XX століття. У 1911 році побудовано першу чергу водогону, встановлено електроосвітлення. У 1912 році відкрито трамвайне сполучення Замостя з центром міста, завершено будівництво суперфосфатного заводу.

З 1914 року Вінниця стає адміністративним центром Подільської губернії.

Бурхливі події відбувались у місті протягом 1917-1918 рр. Владу утримували революційні комітети робітничих та солдатських депутатів, ставленики австро-угорських військ, денікінської армії. Між тим у готелі “Савой” у центрі міста тимчасово перебував уряд Української Народної Республіки.

У 1923 році місто стає центром округу, а з 1932 року і до нинішнього часу - адміністративним центром утвореної Вінницької області.

Непоправних втрат зазнало місто у роки репресій комуністичного режиму. Та найбільш спустошливої шкоди йому завдали німецькі окупанти, які встановили у Вінниці особливий режим у звязку з розміщенням неподалік ставки "Вервольф". Під час війни 1941-1945 рр. кількість жителів із 100 тисяч скоротилась до 27 тис., із 50 –ти промислових підприємств вціліли лише 10, повністю було зруйновано 1880 житлових будинків. Героїчними зусиллями вінничан та посланців інших регіонів країни наприкінці 1948 року майже повністю була відбудована промисловість міста, а у подальші роки в обласному центрі потужно розвивались електронна, радіотехнічна та металообробна та інші галузі.

У 1972 році у місті утворено три райони.

Вінниця є одним з найбільших міст Правобережної України, найбільшим містом Центральної України,  адміністративним і територіальним центром Вінницької області. Місто є одним з найпривабливіших в Україні місць для інвестування, з промисловим і високим науковим потенціалом, розвиненою транспортною інфраструктурою, банківською системою і сприятливим підприємницьким кліматом. Загальна площа Вінниці складає 68,68 км², населення – 371.4 тисяч осіб (2012).

 
Вінниця знаходиться на відстані 258 км від столиці України міста Києва. Місто характеризується якісним автомобільним і залізничним сполученням з усіма регіонами країни і портами Азовського і Чорного морів. У 7,5 км на схід від залізничної станції м. Вінниця розташований аеропорт «Вінниця» (Гавришівка).

Вінниця активно розвивається як промисловий і адміністративний центр регіону, пов’язаний з іншими регіонами держави. У місті є представництва органів державної влади і міжнародних інституцій: Територіальне управління Рахункової палати України по Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській та Хмельницькій областях, Штаб командування Повітряних Сил Збройних Сил України, Генеральне консульство Республіки Польща і координаційний центр Єврорегіону «Дністер».

Промисловий комплекс міста представлений більш ніж 50 великими підприємствами, які виготовляють широкий спектр промислової продукції: ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика», ПАТ «Вінницький олійножировий комбінат», ТОВ «Барлінек-Інвест», ПрАТ «Вінницяпобутхім», ТОВ «Аграна Фрут Україна», СУІПП ТОВ «Сперко-Україна» та інші. Обсяг реалізації промислової продукції в 2012 році склав біля 840 мільйонів доларів США.

Інженерна інфраструктура міста включає в себе системи теплозабезпечення (261,06 км), водопостачання (574,9 км) та водовідведення (575,2 км), електрозабезпечення та освітлення (19 263 світлоточок) міста. Комунальні послуги надаються спеціалізованими підприємствами – КП ВМР «Вінницяміськтеплоенерго», ДП «Теплокомуненерго «Маяк», КП «Вінницяоблводоканал» і КП «Вінницяоблтеплоенерго».

 Вінниця характеризується розвиненою транспортною інфраструктурою. Загальна протяжність доріг складає 356 км разом з 22 автомобільними та пішохідними мостами, з яких три великих через р. Південний Буг. Майже 90% працездатного населення міста користується послугами громадського транспорту. Щорічно міським пасажирським транспортом Вінниці перевозиться понад 170 млн. пасажирів. Мережа громадського транспорту включає 5 трамвайних маршрутів, 14 тролейбусних, 9 автобусних маршрутів та 29 маршрутів маршрутних таксі. Основне джерело енергії громадського транспорту – електрична енергія, на долю якої припадає понад 70% загального обсягу перевезень.

 Сьогодні Вінниця  активно розвивається і як освітній та медичний центр. Місто відоме своїми медичним, технічним, педагогічним та аграрним університетами. Освітня система включає: 13 вищих навчальних закладів, 40 загальноосвітніх (37 з яких належить місту), 55 дошкільних (47 з яких належить місту) та 3 позашкільних навчальних закладів. Система охорони здоров’я у місті представлена майже 40 лікувально-профілактичними та медичними установами, з яких 15 перебувають у власності міста Вінниці. Місто має розвинену мережу приватних медичних закладів.

 Вінниця є і культурною столицею Поділля. 139 різноманітних культурних установ пропонують широкий спектр заходів і подій. Головною визначною пам’яткою міста є сквер з Водонапірною вежею та найбільший в Україні музичний фонтан. Серед інших пам’яток міста – Музей-садиба видатного хірурга М.І. Пирогова, Будинок А.А. Брусилова, Будинок-музей М.М. Коцюбинського, релігійні та фортифікаційні споруди XVII-XVIII століть і руїни секретної резиденції Гітлера – «Вервольфа». Неподалік від сучасного центру міста є старий єврейський квартал – Ієрусалімка. Відомі люди Вінниччини: Микола Іванович Пирогов (російський хірург і анатом), Петро Ілліч Чайковський (російський композитор), Микола Дмитрович Леонтович (український композитор), Михайло Михайлович Коцюбинський (український письменник), Зельман Ваксман (мікробіолог, лауреат Нобелівської премії) та інші.